Труднощі

Тетяна з сім’єю мешкала під Києвом, коли почула перший вибух, не розуміючи, що це. Син розгублено зайшов до кімнати. Треба рятуватися. Першою думкою було їхати до рідних, але батько вчасно зателефонував і сказав: “Ні в якому разі.” Їх село було розташовано вздовж Житомирської траси. Наступного дня його захопили окупанти. Так звані “визволителі” в’їжджали до Мотижину показово сидячи на танках зі зброєю в руках і розстрілювали направо та наліво, усіх хто попадав на очі. Тетяна з трьома дітьми та чоловіком сіли в машину та виїхали з міста. Колони авто рухалися повільно. Доводилося часто зупинятися. Вздовж траси лежав сніг, було холодно. Потрібно було годувати дітей. Дякувати місцевим, які виносили гарячі страви та напої, пропонували ночівлю. Іноді цілу добу стояли у полі, ходили з термосом по гаряче до навколишніх сіл. Їх шлях тривав шість днів, поки не знайшли прихисток у Польщі у доброзичливої родини неподалік Познані.

Але душею вони були з батьками. Зв’язок перервався майже відразу. За тиждень прийшло однісіньке смс “живі”. Невідомо, чи отримували вхідні дзвінкі. Там було пекло. Окупанти пограбували єдині три магазини з продуктами, та пізніше великий продуктовий склад. Найболючіше – це люди, що потребували ліків, серед них діти. Приблизно 150 людей закатували, вбили, не тільки мешканців, а й подорожніх, що просто шукали порятунку. Серед них голова міської ради - Ольга Сухненко, жінка, що була душею громади, всі роки піклувалася про село, у якому проживало близько двох тисяч жителів, неможливо уявити, що хтось інший буде мати таку зацікавленість у вирішенні питань, так служити людям. Вона самовіддано координувала допомогу з продуктами та ліками, включаючи те, що мала у власному магазині, люди долучалися допомагати ризикуючи життям (декілька волонтерів також були закатовані), бандити стріляли навмання в перехожих, більшість селян перебували у підвалах. На момент окупації у Мотижині залишалося більше 500 мирних людей.

Тетяна не могла дозволити собі бездіяльність. Вона писала безліч листів, шукала родичів та знайомих, що мали бодай якусь можливість або зв’язок, щоб допомогти односельцям. Вчотирьох, спілкуючись на відстані, налагодили через відчайдушних волонтерів передачу ліків, продуктів, та найнеобхіднішого. Організували збір інформації щодо потреб односельців, списки для волонтерських організацій, розуміючи небезпеку, якщо інформація потрапить до рук загарбників. Знайомими стежками ризикуючи життям хлопці підтримували селян. Декілька спроб виявилися вдалими. Остання коштувала одному з них життя. В одного залишилися троє діток, мати яких померла два роки тому. Дивом тільки один з потрощеними ногами, кулевим пораненням зміг лісом вибратися до своїх.

 Не можна передати біль, тривогу, яку відчувала Тетяна, не маючи можливості визволити рідних. А ще більше гнітило питання: хто ці люди, чи це взагалі людські істоти? Відповідь зависає у повітрі. Відчуття провини, що ти врятований, а ті загинули, ти міг бути на їхньому місці, але знайшов прихисток на чужині. Виправдання, що заради дітей, сім’ї, здаються такими слабкими через масштаби трагедії.

Тридцять шість днів, тижні напруги, за батьків, за дітей, за їх теперішнє та майбутнє. Наче сама у безпеці, але тяжке відчуття, що не вдома. Скоріше б повернутися! І довгоочікувана новина, визволення! Та чи можна таке пробачити?!

Рідні розповідали, як для них сигналом був пес Тузик, вони спостерігали за поведінкою собаки: коли розгулював у дворі - виходили, якщо він ховався у будці – через хвилин десять чекали прильоту.

Кажуть, болить душа. Що то за біль? Чи існує такий Лікар? Коли ти лягаєш спати, закриваєш очі, та губиш межу між сном та дійсністю. Зранку підіймаєшся, поринаєш у безкінечні турботи, щоб не замислюватися, не відчувати. Дехто втрачає апетит, хтось, навпаки - заїдає емоції, можлива нав’язлива поведінка, залежність. 

Важливо навчитися планувати свій час, допомагати та приймати допомогу, пам’ятати про свої потреби, проговорювати свій біль. 

Для Тетяни дорога серцю рідна домівка була понівечена, особливо школа, вкрай зруйнована, місце де пройшли роки становлення, дорослішання… Потреба відновити, відчистити від загарбників, відновити опалення, електрику, якомога швидше, наче загоїти болючі рани.

Zobacz całą galerię
3 zdjęcia

Діти також потребували уваги, і не тільки. Вони залишили друзів та школу, потрапили у незнайоме середовище, зіштовхнулися з непорозумінням через іншу мову, були досить дорослі, щоб усвідомлювати причину такої далекої подорожі. Зараз, відновлюючи звичний порядок речей, Таня допомагає зі шкільним матеріалом найменшому синочку, організовує навчання старших. Життя за містом дозволяє дітям активно проводити час на свіжому повітрі. Але навіть доброзичливе ставлення та щира допомога поляків не могла замінити Батьківщини.

Ми залишаємося живі, хоча частина нашої душі вмирає, зараз ми вже спокійно слухаємо новини, не боїмося гуркоту, не відчуваємо такого сильного страху. Не просто так проходили випробування долі. Досить важко після втрати повернутися до звичного режиму. Дається взнаки виснаженість. Потребуємо часу для відновлення. Корисні прогулянки на свіжому повітрі, робота надворі, фізичні вправи. Добре мати поряд допомогу у побуті, у догляді за дітьми, у спілкуванні або, коли сталося горе, наприклад смерть близької людини, поміч у вирішенні питань поховання та оформлення документів, юридичну та психологічну допомогу. Важливо не дати почуттям помсти заволодіти собою. Ми маємо висловити власну жалобу, обурення, крик душі, виплеснути це назовні. Розділити горе. Це може бути подруга, хтось з родичів, або просто листок паперу, куди сам на сам ми перенесемо слова відчаю та безпомічності, думки та надії.

Потрібно розуміти, що діти ще вразливіші, ніж дорослі. Необхідно задовольнити їх потребу щодо безпеки. Впровадити діяльність, яку дитина може завершити до кінця, це допоможе їй усвідомити керованість обставин, зрозуміти свій вплив на буття. Це може бути партія у шахи, розв'язання завдання, волейбол, естафета. 

Діти розуміють, що відбувається, краще ніж ми уявляємо. Вони задають питання: мамо, ми повернемося додому, чи наш тато помре на війні, де ми будемо жити, якщо будинок зруйновано? Такі питання підштовхують нас дати “чорно-білу” відповідь: так або ні.

Важливо пам’ятати, що дітям властиво брати відповідальність та звинувачувати себе у травмуючих обставинах: “Якби не я, цього б не сталося”. Треба давати дітям правдиву відповідь відповідно до віку дитини, не замовчувати, не відсторонитися. Бо тоді, дитина зробить висновок сама, без нас. З малюками займаємося грою, малюванням, у процесі обговорюємо проблему у легкій доступній формі, вибираємо час, коли власні емоції під контролем (діти миттєво віддзеркалюють настрій). Наголошуємо у відповіді, що мама і тато, хтось зроблять, зробили все можливе, щоб не сталося гіршого. Якщо помічаєте незвичну поведінку, зміну режиму сну та безсоння, стриманість, натягнутість у спілкуванні (мовчання, посилена плаксивість), нанесення собі шкоди, зверніться до спеціаліста!

Важко слухати такі історії, бо за ними стоять безсонні ночі, нестримні сльози, людські втрати. Йдучи шляхом скорботи ми можемо повертатися подумки назад, проживати ситуацію знову, перебувати у відчаю, оплакувати та відновлюватися, просуваючись вперед до нового життя. Те, що сталося, неможливо забути, ми стали інші. 

Публікація матеріалу з дозволу головної героїні, ім’я змінене.

Дякую https://healing.v.ua/ за навчання у Програмі зцілення душевних ран.